Адвокат Малевича, актуальний художник, шукач діалогів – незадовго до відкриття нової виставки Микола Маценко підбив підсумки 2016 року, розповів про мудрість, очікування від депутатів і безперервність культурного процесу, у якому всі ми – лише ланки великого ланцюжка.
Пане Миколо, влітку ми з вами малювали чорні квадрати, прагнули зміни репрезентації столиці за допомогою надання аеропорту Бориспіль імені Казимира Малевича. Як ви вважаєте, чи не пішли всі ті старання намарно?
Треба розвиватися в цьому напрямку, це однозначно. Свою акцію «В кожну хату − по квадрату» я розпочав ще 10 років тому у базарному форматі, продаючи на Андріївському узвозі та ринках виготовлені власноруч подоби «Чорного квадрату». Так я виходив на контакт з простими людьми, пропонуючи «високу якість покриття за доступною ціною». Як виявилося, серед широких верств населення тема Малевича дуже актуальна, хоча більшість так і думає, що художник малював самі лише квадрати і більше нічого. Я вже неодноразово казав, що Малевич є унікальним митцем, творцем однієї з найбільш відомих, впізнаваних картин у світі. За щасливим збігом обставин він народився у Києві. Як цим було не скористатися для промоушену держави?!
Я не стежив за перебігом голосування щодо перейменування аеропорту, а вже в кінці подивився його результати. Звичайно, мені було прикро. Доволі довго я був адвокатом Малевича перед громадськістю, влаштовуючи свої комерційно-просвітницькі акції, лекції, майстер-класи. Цього року, коли з’явилася ініціатива надати аеропорту Бориспіль ім’я Малевича, у мене виникло бажання повернутися до своєї акції та здійснити заключне висловлювання на цю тему. Разом з асистентами я виготовив близько 200 чорних квадратів з тим, щоб продавати їх як сувенірну продукцію. Я був переконаний, що ім’я, яке знає вся планета, повинно в’язатися зі словом «Україна». Якби ми мали аеропорт імені Малевича, якби у duty free продавалися «чорні квадрати», а не матрьошки, це було б чудово… Я думаю, що час настане. Зусилля були недаремні. Головне − вектор руху, а він обраний правильно. Якщо крапля за краплею просуватися у вірному напрямку, то рано чи пізно головні повітряні ворота країни будуть названі на честь нашого великого земляка. Адже хто, якщо не він! Я послуговуюся аргументом Дмитра Горбачова, який каже про те, що це єдиний киянин, якого знає весь світ. Так, із великих українців Мазепу трохи знають окремі освічені кола в Європі, Шевченка − в Америці та Канаді. Тарас Григорович − наше все, але саме наше, не для світового загалу.
Якщо говорити про ще один ваш відомий проект, «Неофольк», чи допускаєте ви, що він може тривати безкінечно, як, власне, сам пошук ідентичності, про який в ньому йдеться?
Справа в тому, що зі своїм проектом «Неофольк» я увійшов у тривале, безперервне русло народної творчості. Що таке народна творчість? Це те, що народ продукує. Оскільки він продовжує існувати, то, відповідно, продовжує і творити. Так, якогось року я почав це робити, якогось закінчу, але закінчу приблизно тоді, коли завершиться моє фізичне існування. «Неофольк» з’явився, здається, 2004 року. Потім була перерва, 2011 року я знову до нього повернувся і продовжив у ще більших масштабах. Потім знову була перерва, яка триває й досі. І я так відчуваю, що скоро знову повернуся до цього проекту, щоб виконати певний масив. «Неофольк» − це не цитата з килимків чи вишивки, я взагалі прагну уникати будь-яких прямих візуальних цитат. Щоразу в ньому повторюється одна і та сама графічна схема, як речитатив у коломийках, але кожен раз – різне кольорове наповнення, до безкінечності. Звичайно, цьому не може бути кінця і краю, це безперервний процес, як, власне, сама народна творчість.
М. Маценко. Неофольк, фрагмент експозиції в PinchukArtCentre, 2012.
Фото: Сергій Іллін
То, теоретично, можна чекати на велику виставку, як була у 2012 у PinchukArtCentre?
Розумієте, я жодного разу так і не мав змоги зібрати весь той масив «неофольків», який у мене був фізично наявний. На виставці, яку ви згадали, було всього 42 роботи, а загалом їх приблизно 450. На виставці «Велике і величне» у Мистецькому Арсеналі виставили 100 фрагментів. Весь масив ніколи не вдавалося показати, а хотілося. Але тепер це вже неможливо, адже воно маленькими частинками розійшлося приватними колекціями, по друзях… До купи вже не зібрати, хіба що наново напрацювати.
Розкажіть, будь ласка, як вам працювалося під час подій на Майдані? Чому в проектах, скажімо, 2014 року ви використовували пряме, ледь не брутальне висловлювання?
Коли почалися події на Майдані, я не міг нічого робити, занадто тонкі нитки керують творчим процесом і занадто потужні ножиці з’явилися, які це все порізали. Це дійсно складний момент. Коли художник переживає якісь соціальні потрясіння, пропускає їх через себе – як на це відгукнутися? Непросте запитання. Було кілька пропозицій під час Майдану і відразу після нього створити якість проекти, виставки. Але мені це все видавалося спекуляціями, адже треба осмислити те, що трапилося. Я не міг так швидко відреагувати. Проте вже навесні 2014 року групою художників ми зробили проект «Свої» у Харкові, саме коли там був «колорадський» шабаш на центральній площі біля пам’ятника Леніну. А у нас буквально в ста метрах, де знаходиться ЄрміловЦентр, мала відкритися виставка. Ми зрозуміли, що її відкриття стало дуже правильним рішенням. Так, було страшно, виникали думки, що виставку можуть погромити, проте все обійшлося. Власне, після «Своїх» мені стало легше, я зрозумів, що життя продовжується. Картина, яка була представлена в Харкові, являла собою дуже просте повідомлення – орел, якого обвиває змія. Словом, я в дуже примітивний, плакатний спосіб відгукнувся на події, що мене хвилювали. Я ж актуальний художник? То я з трошки товщими нервами, ніж зазвичай, висловився. Потім був проект «Гербарій» з купою колорадських жуків, пародією на герб Росії. Це все були грубі висловлювання, які взагалі не підпадали під критерії мистецтва заради мистецтва. Але для мене дуже важливим є інтерактив із соціумом. Я не з тих художників, які на будь-яке запитання аудиторії відповідають сакраментальним: «Я так відчуваю!» На планеті Земля 7 мільярдів індивідуумів, кожен з яких суб’єктивно відчуває. Але якщо ти своє суб’єктивне відчування виносиш у публічний простір, значить, ти хочеш комусь щось сказати, хочеш контакту, як мінімум, хочеш щось продати, то мусиш вступити у діалог із соціумом. Як я, скажімо, своїми акціями, пов’язаними з «Чорним квадратом». Це, по суті, провокація, заради того, щоб розпочати спілкування, бесіду на ті теми, які хвилюють людей. Я люблю контакт з глядачем. У Києві, до речі, це буває інколи проблематично. Адже не завжди отримуєш зворотню думку, бо люди бояться запитувати, бояться, мабуть, здатися недостатньо розумними… Тому до кожної своєї виставки я готую тексти, щоб глядач зміг щось прочитати, дізнатися, роз’яснити для себе.
М. Маценко. Шеврон, 2014
У вас ніколи не виникало відчуття, що ви стаєте заручником своєї творчості?
Справа в тому, що ми всі, в тій чи іншій мірі, − заручники. Ми народжуємося в певному тілі, яке, як мінімум, означене певною статтю. І я вже заручник того, що я − чоловік. Ми заручники стосунків між людьми. Так само творчість. Ти напрацьовуєш певну атмосферу навколо себе, ясно, що ти стаєш заручником того, що відбувається, ти мусиш мислити в рамках певних категорій. Я навіть свідомо звужую навколо себе цей діапазон творчих прийомів, які можу собі дозволити чи не дозволити, тому що можливість творчого самовираження безмежна. І для того, щоб цю гіпотетичну можливість перетворити на практичне доводиться щось відсікати, щось обирати.
«Свобода творчості» для вас − умовне поняття, чи цілком реальне?
Цілком реальне. Свобода творчості існує. Свобода – це свобода, аксіома. А її починають тлумачити як «усвідомлену необхідність» чи щось інше. Це все від лукавого. Я щасливий, що живу саме зараз, що не народився, скажімо, у 1920 році і не помер у 1980, що я не прожив у цьому кошмарі, коли дійсно не було елементарної свободи.
Коли до художника приходить мудрість, у чому це виявляється?
Дивлячись, що мати на увазі під мудрістю. Мудрість професійна – це, коли ти практично не маєш сумнівів у тому, що робиш, коли спектр твоєї творчості чітко визначений, коли ти не робиш зайвих кроків. Хоча, звичайно, це має свої мінуси. А що стосується мудрості взагалі – то я її ще не досяг…
М. Маценко. Полікультуралізм, 2015
Чого ви як художник хочете від держави?
Щоб наступного разу, коли у Верховній Раді розглядатиметься Закон про меценатство, депутати просто прийшли на роботу, щоб вони нарешті припинили вирішувати важливі для культури питання за залишковим принципом. Так, я знаю, що існує Міністерство культури. Але це якась паралельна реальність. Я не інституція, я не залежу від держави. Як вона мене може підтримати? Полотно мені купити? Тоді чому саме мені, а не комусь іншому? Потрібен Закон про меценатство, щоб люди, які хочуть якимось чином допомагати мистецтву, не отримували за це по руках, не платили скажені податки з придбаних творів мистецтва. Культура – це безперервний процес, вона була, є і буде. Наше покоління, люди, які живуть на планеті зараз – це усього лише ланка, яка поєднує те, що було в культурі, і те, що буде. Якщо усвідомити, що ти усього лише місточок, відповідальність тих самих депутатів була би іншою. Але, на жаль, люди мислять життя масштабами свого життя. Не будь іржавою ланкою, бо розсиплеться увесь ланцюг! Якщо не перекинути місток з тих культурних надбань, які залишили по собі наші предки, у майбутнє, то не буде нічого, житимемо у світі імітації.
Наостанок кілька слів про січневу групову виставку у Art Ukraine Gallery…
Я вже і так вам стільки всього наговорив, що дійсно скажу лише кілька слів: виставка буде хороша!
