Жанна Кадирова. Серія «Дошка пошани». 2003. Чорно-біла фотографія, 19 × 28 см. Акрил на ДСП, 180 × 130 см
Опис серії
Ця фотографічна серія стала однією з перших публічних робіт Жанни Кадирової після закінчення 1999 року Державної художньої середньої школи імені Тараса Шевченка (нині — Київський державний художній ліцей імені Т. Г. Шевченка). Для створення світлин художниця дібрала низку традиційних образів радянських працівників, серед яких шкільн_а вчитель_ка, бібліотекар_ка, секретар_ка та інші, а потім, підготувавши костюми, перевтілилася в них. Мисткиня представила фотографії у форматі колажу на панелі з ДСП, відтворивши дошку пошани — обов’язковий атрибут робочого простору за часів СРСР, який розміщували на заводах, у школах, університетах і міністерствах, словом — будь-де. Такі дошки демонстрували досягнення найкращих працівників, які перевиконували закладені керівництвом плани. У такий спосіб керівники формували завищені очікування від робітників і поширювати експлуатаційну логіку управління. Попри те що після розпаду Радянського Союзу минуло понад десять років, дошка Кадирової не втрачала актуальності. Ця логіка перекочувала в часи незалежності, яку лише підхоплює й вітає неоліберальна політика сучасності. Робота також відсилає до фотографічних серій американської художниці Сінді Шерман, яка критикувала накинуті суспільством і медіа ідентичності через перевтілення в архетипні образи візуальної культури.
Серія Кадирової фіксує її початкові пошуки форми висловлювання. Надалі художниця рідко поверталася до фотографії, оскільки віддавала перевагу роботі у медіумі скульптури й інсталяції. Варто також зауважити присутність самої мисткині у власній роботі: зазвичай її постать не входить ані до концепції її робіт, ані до їхнього візуального ряду.
Незважаючи на поверхову автопортретність фотографій, на «Дошці пошани» немає «справжньої» Кадирової, замість цього є втілювання жіночих та чоловічих типів, яке базується на гендерній перформативності — понятті, що його запропонувала Джудит Батлер, пояснюючи гендер як роль, яку люди обирають та грають впродовж свого життя. Таким чином, «Дошка пошани» переростає рамки пародійно-ностальгійного звернення до радянського минулого і стає коментарем гендеру як конструйованої реальності. Переконливі перевтілення Кадирової нагадують про те, що поняття «чоловічого» і «жіночого» можна сміливо брати в лапки, оскільки вони часто є лише набором певних зовнішніх атрибутів. У цій гендерній умовності, що наближує роботу Кадирової до фотографічних перформансів Сінді Шерман та перекидає місток до інших художників, які працюють з гендерною критикою, закладено певний рівень свободи, адже роль не є вродженою сутністю — її можна частково або повністю модифікувати [1].
- Червоник О., «Дошка пошани.», у Жанна Кадирова., (Київ : Видавницька програма Фонду Володимира Смірнова і Костянтина Сорокіна, 2013), с. 24.