Станіслав Волязловський — український художник, учасник херсонського об’єднання ТОТЕМ, гоп-глем-гурту РАПАНИ, лауреат мистецької премії ім. Казимира Малевича 2010 року та яскравий представник херсонської культурної сцени й мистецького феномену ХерАрту. Відомий серед херсонської спільноти як Стасєвич, Стасік, Волязло.
Народився Стас Волязловський 1971 року у Херсоні, де працював протягом усього життя, свідомо не змінюючи місця проживання. Родина художника складалася із представників різних соціальних прошарків і тому, за словами автора, «були в родині і двірники, і дворяни». Це помітно відобразилося і в характері та манерах Волязловського, і отримало прояв в його художній практиці. З боку матері Волязловський мав російське та осетинське коріння, з боку батька — польське та українське. Вихованням Волязловського займалася мати, Алла Борисівна. З нею художник був у тісному родинному, побутовому та психологічному зв’язку, що повпливало на тематику багатьох робіт автора, зокрема — найяскравіше проявилося в його відео роботах.
Художню практику та стиль Волязловського можна означити естетикою бідного та аматорського мистецтва, себто суміші арте-повера та ар брюту. Він не мав вищої професійної мистецької освіти, але навчався у Херсонській художній школі та закінчив курси художників-оформлювачів. Сам Волязловський означив свою практику як Шансон-арт і потрактовував як своєрідну арт-терапію, що дозволяє звільнитися від засилля проблем, криміналу, релігій, телебачення, інтернету, порнографії, серіалів, політики, усього того, що він у «лубочно-концентрованій формі вивалює на аркуш або старі уживані простирадла, які розмальовує кульковими ручками».
Волязловський працював у графіці, живописі, відеоарті, інсталяції, перформансі, фотографії та поезії. Його мистецтво характерно лаконічним поєднанням візуальності й текстуальності, що формують упізнаваний авторський стиль, розбудований на образах і естетиці південно-українського соціального маргінесу, себто контингенту колоній та тюремній естетиці. Це пояснюється кількома розташованими в Херсонській області колоніями й певним соціальним середовищем міста, у якому ріс і жив художник.
За тематикою практика Волязловського є сарказмом над провінційною гомофобією та побутовим кітчем, тяжіє до порнографічних образів та насичена обсцентною лексикою. Його мистецтво підсвічує явища обивательського мислення, що, на думку художника, суперечать здоровому глузду. Всю гротескність провінційного побуту художник вербально та візуально конструював в цілісні та виразні художні твори — короткометражні фільми, малюнки, інсталяції, текстильні твори, вірші та музичні композиції.
У 1990-ті протягом 10-ти років Волязловський викладав кераміку підліткам у місцевому професійно-технічному училищі та Центрі дітей і юнацтва. Волязловський також цікавився станковою графікою, і разом із художником Феліксом Кідером вправлявся у створенні екслібрисів. Принагідно, вивчав первісні керамічні орнаменти, звідки перейняв у свою практику сексуалізовані стилізації статевих актів та генітальних символів. Поряд з викладанням підліткам, Волязловський малював ілюстрації до казок для дорослих, а також оздоблював альбоми херсонських андеграундних та альтернативних гуртів, як то «Вітя Малєєв в школі і вдома» та «Piĉismo». Попри приналежність до тусівки неформалів Херсону, саме естетика провінційних «гопніків» вплинула на творчість Волязловського, до особистостей та особливостей світогляду яких він не був ані байдужим, ані зверхнім.
Волязловський був учасником виставок декоративно-прикладного мистецтва Херсонської спілки художників, проте наприкінці 1990-х років він втрачає інтерес до кераміки, але долучається до діяльності Херсонського центру молодіжних ініціатив ТОТЕМ. Разом із засновниками та керівниками центру, Максимом та Оленою Афанасьєвими, Волязловський створює свої перші експериментальні відео, кліпи, аналоги «рідкого телебачення». Цей досвід, співпраця та дружба з Афанасьєвими протягом наступних років вплине на творчість Волязловського, — так з’являться самобутні, гостро-саркастичні та нахабні відео роботи, героями яких часто ставатиме близьке оточення художника та він сам.
Знайомство з В’ячеславом Машницьким, що повернувся до Херсону у 2002 році, стало одним із визначальних у практиці Волязловського. У новоствореній квартирі-галереї Машницького, що невдовзі перетворилася в Музей сучасного мистецтва Херсон, відбулася перша персональна виставка Волязловського — «В очікуванні снігової людини» 2003 року. Згодом знайомство із мистецтвом художників київського сквоту Паризької комуни та особисто з Юрієм Соломко змінили художні інтереси самого Волязловського та вплинули на його авторський стиль. Він зацікавився мистецтвом ар брюту, роботами шизофреніків, та перезібрав власну практику у нову художню форму. Це сприяло появі його впізнаваних «ганчірок», — малюнків кульковою ручкою на вживаному текстилі (простирадлах, скатертинах, напірниках, фартухах). Він запозичив ідею малювання кульковою ручкою на тканині із традиції створення тюремних «марок» — поетичних послань із-за грат, які ув’язнені надсилали рідним як символ каяття. «Ганчірки» Волязловського надовго стали домінуючим напрямом у практиці художника, втіленням херсонського бідного мистецтва та предметом його кар’єрного злету. Частину робіт в техніці «ганчірок» та ряд відео-робіт Волязловський створив у співавторстві з Юлією Волязловською, третьою дружиною та соратницею художника.
Знайомство у Музеї сучасного мистецтва Херсон з київським куратором Олександром Соловйовим у 2005 році та участь у груповій міжнародній виставці «GENERATIONS. UA/USA» в PinchukArtCentre у 2007 році посприяли подальшій комунікації Волязловського з московським галеристом Владіміром Овчаренком та галерею «РИДЖИНА». Це дало початок успішному і насиченому періоду комерційного успіху, активної виставкової діяльності художника, участі в аукціонах та міжнародних арт-ярмарках. Овчаренко сформував запит на «ганчірки» Волязловського та перетворив художника на висхідну зірку пострадянської арт-сцени. Волязловський паралельно працював з відеоартом, який створював разом із харківським художником і товаришем Сергієм Братковим. А також співпрацював із дніпровським альтернативним журналом НАШ, куди протягом багатьох років дописував поезію, публікував свої станкові роботи та фотосерії.
У 2010 році номінований Центром ТОТЕМ, Стас Волязловський стає лауреатом премії ім. Казимира Малевича від Польського інституту, а роботу «Коти проти китайської педерастії» кураторка Моніка Шевчик відбирає для колекції польської Галереї Арсенал у Білостоці. Багато років поспіль Волязловський є учасником симпозіумів сучасного мистецтва Бірючий, учасником фестивалю Terra Futura. Виставки художника проходять у київській галереї «Карась». Спільно із групою Р.Е.П. та Худрадою Волязловський був учасником виставкового проекту «Спільноти», де представив херсонське мистецтво як феномен Херарту.
Політична ситуація 2013—2014 років, революція в Україні та війна з Росією негативно вплинули на фінансове становище і художню практику Стаса Волязловського. Комерційний інтерес до його мистецтва залишився в минулому, а з ним припинилася і активна виставкова діяльність у Росії та за кордоном. В Україні на хвилі революційних настроїв й суспільного запиту героїчного мистецтва на тему національної ідентичності, саркастичні та гротескні роботи Волязловського не користувалися попереднім успіхом. Це співпало з особистими негараздами, творчою кризою та сумнівами щодо власної практики, та як наслідок — призвело до тривалої депресії.
У цей період Волязловський співпрацює із художниками ініціативи ДЕ—НЕ—ДЕ та Аліною Якубенко, створює спільний проект в резиденції з Алевтиною Кахідзе — артбук «Как художник художнице / Как художница — художнику».
Стас активно працював із локальним контекстом та еспозиційним формуванням виставок і проектів в Музеї сучасного мистецтва Херсон. Зокрема виставка «Гірко!», персональна виставка Жанни Взбранної та багато інших виставок музею створено за кураторської співпраці Волязловського. Тривалий час Волязловський був неназваним куратором музею у співпраці із Семеном Храмцовим та при управлінні Вячеславом Машницьким.
Проте найвідомішою колаборацією 2010-х у практиці Стаса Волязловського став музичний гоп-глем-гурт «РАПАНИ», який він створив у 2011 році спільно з херсонським дизайнером та художником Семеном Храмцовим. «РАПАНИ» виникли як іронічна художня форма насмішки над провінційними смаками у музиці та естетикою локального шоу-бізнесу. Епатажні сценічні образи учасників імітують провінційний стереотип гомосексуальності, гіпертрофують його з метою насмішки над побутовою гомофобією, що існує в пострадянському українському суспільстві. Першим та найвідомішим кліпом гурту став сингл «Мы не петухи!», а вже у 2016 році гурт випустив однойменний альбом. Презентація нового проекту та кліпу «Звездочет» відбулася у львівській галереї Detenpyla 2017 року.
11 січня 2018 Стас Волязловський загинув за трагічних невизначених обставин та у стані депресії. Похований у Херсоні.
У 2018 році московській галереї «РИДЖИНА» під куруванням Сергія Браткова відбулася перша посмертна виставка Стаса Волязловського, де були представлені його знакові «ганчірки» та створені разом із Братковим відео. Згодом того ж року у Музеї сучасного мистецтва Одеси відбулася перша українська посмертна ретроспектива художника, організована спільно з В’ячеславом Машницьким та Семеном Храмцовим, під куруванням Олександри Трянової, де акцент художньої практики автора організатори змістили на відео-роботи та поетичний спадок Волязловського. У 2019 році мати Алла Борисівна Волязловська передала архів та колекцію робіт художника, що вміщували кераміку, дитячі малюнки та художні твори колекції родини Гриньових для подальшого збереження.
Практику автора можна розподілити на ранній керамічний період, коли Волязловський перебував у пошуках власного стилю, послуговувався первісними орнаментами та естетикою лінеарного графічно-шрифтового зображення для оздоблення кераміки, а також альбомів і концертів друзів-музикантів.
Другим, найбільш плідним та впізнаваним періодом стали авторські «ганчірки», що виявили унікальний стиль Волязловського та втілити собою херсонське бідне мистецтво. Поряд з «ганчірками», які Волязловський створював як пафосні панно і омажі знаменитостям — політикам, літераторам, художникам, — художник працював з папером. У циклах «стінгазет», за типом пізньорадянського саморобного публічного вісника, автор підіймав теми суспільних упереджень, змальовував курйозні сцени із життя та громадських настроїв. «Реферати» стали присвятами товаришам та швидкими замальовками побутових незгод та буднів митця в провінції. Загалом, на папері художник почував себе вільнішим, аніж в тому «високому і пафосному стилі», що його самостійно конструював у текстильних роботах. У станкових творах, на текстилі та папері, Волязловський поєднував поетичний текст, авторську граматику і шрифтові рішення з візуальними образами, що часом ілюстрували тексти, або ж навпаки візуально визначали ідею твору.
Відео-роботи — найменш вивчений та описаний художній доробок автора, що не тільки змальовує, а буквально документує суспільні язви та абсурдність побуту провінції. В своїх відео-роботах Волязловський не тільки іронізує над оточенням, але й жорстко насміхається над власним побутом та обставинами існування. До відеодоробку Волязловського важливо враховувати і режисування та створення кліпів гурту Рапани у співавторстві з Семеном Храмцовим. А також відео-роботи, створені разом із Сергієм Братковим, де Волязловський не тільки співавтор, але часто і головний персонаж інсценізованої відеоісторії.
Його експерименти із медіа не обмежуються відеороботами. Приміром, Волязловський займався фотографією як фотокореспондент Херсонських видань, а також готував грантові фотозвіти проектної роботі локальних культурних ініціатив. Така практика була способом Волязловського заробляти на життя за відсутності стабільного прибутку від мистецтва. Проте сам Волязловський зрідка вважав свої знімки авторськими художніми творами. Винятком є серії, що їх автор прижиттєво позиціонував як частину власної художньої практики. Серед таких опублікована у виданні «Українська еротика» серія фотографій «Le Broche de famille», а також роботи останньої прижиттєвої виставки Волязловського в музеї сучасного мистецтва Херсон «#Crash_Matrix», що відбулася у день народження художника. Після загибелі Волязловського проведення виставок художника у день його народження стало щорічною меморіальною традицією музею — у 2018 році це був проект «Поеми», де вперше провели читання поезії Волязловського. А у 2019 році виставка «Оригінали» — експозиція, побудована на підготовчих матеріалах до «ганчірок» Волязловського, які автор створював на великих аркушах транспарентного паперу.
Окремою віхою у творчості Волязловського варто окреслити його поетичний та літературний доробок, що самостійно був представлений також у виставковому виданні до ретроспективної меморіальної виставки Волязловського у Одесі у 2018 році. А вже у 2019 році поезія художника вийшла двома поетичними збірниками: один видано фондом родини Гриньових, інший вийшов за ініціативи Геннадія Козуба та Музею сучасного мистецтва Херсон. Вишукана текстуальність, до якої тяжів Волязловський у своїх художніх роботах, була радше вербальними образами з вшитими метафорами й алюзіями на високий епістолярний стиль, що поєднувалася із обсцентною лексикою та гостро-соціальними й провокаційними темами.
Загалом художня діяльність Стаса Волязловського є підкреслено автобіографічною. Проте також важливо зазначити його педагогічну практику як таку, що вплинула на формування нового покоління херсонських художників. А також акцентувати його кураторський досвід, який хоч і не було артикульовано як тип практики художника, все ж впливав на формування херсонської художньої сцени та її промоції за межами Херсону. Художник протягом життя мріяв та марив визнанням і славою, хоча вже при житті був одним із найвідоміших українських митців свого покоління і новітнього українського мистецтва.
